Вівторок, 25.04.2017, 15:30
Сергей Боровиков
Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайта
Категории каталога
Проза [0]
Стихи [4]
статьи [1]
Книга [10]
Высоцкий и Гайсин [1]
Книга "Гайсинские легенды" [4]
Главная » Статьи » Книга

Освідчення у Коханні

Замальовки про «малу батьківщину»

...Любіть у коханні, в труді, у бою,

Як пісню, що лине зорею,

Всім серцем любіть Україну свою,

І вічні ми будемо з нею.

Володимир Сосюра

 

Від автора

— Скільки людей — стільки думок. Небайдужий до всього, чим живе моя «мала батьківщина», я хочу поділитися із земляками деякими своїми думками. Про що? Про те, що за останній час змінилось і змінюється в нашому рідному краї. І, насамперед, на краще.

 Може, іншим це не так помітно, бо, як стверджує російське прислів’я «лицом к лицу лица не увидать», але мені, який час від часу приїжджає в отчий дім, з боку видніше. І в цей нелегкий історично-переломний період я взявся за перо, щоб із його допомогою відверто сказати:

— Шановні друзі! Зупиніться на мить і озирніться. Ви помітите навколо себе немало добрих прикмет, які дають надію на краще майбутнє. Бо моя рідна Гайсинщина переживає зараз своє чергове відродження…

 

Третє відродження

На початку ХХ-го століття в зубожіле подільське містечко із різних сторін потягнувся робочий люд. Ближче до Собу будувалися невеликі заводи і фабрики, а на пагорбах споруджувалися церкви, «земська» лікарня, жіноча гімназія, крамниці. Менш, ніж за десять років населення міста зросло вдвічі. Так почалося перше в історії Гайсина його цивілізоване відродження.

Вигідне й зручне географічне розташування (перехрестя важливих шляхів), необмежений людський робочий ресурс, помірний південний клімат і, головне, прогресивні «столипінські» економічні нововведення приваблювали в Гайсин ділових людей зі всієї України і навіть із Росії.

Разом із ними прийшла у наш край сучасна тоді цивілізація і промисловість: запрацювали цукровий і овочево-консервний заводи, гуральня, паровий млин, пивоварні. Там, де тепер розташований «малий» базарчик, задиміла невеличка домна з виплавки чавунних виробів, на глиняних схилах правобережжя річки (куди перекинули дерев’яний «Брацлавський» міст) стали випалювати найкращу на Поділлі червону цеглу.

Для належної роботи промисловості треба було не лише привозити сировину, а й відправляти готову продукцію. Коні з візками із цим важливим завданням уже не справлялися, і за три роки з Вінниці була прокладена вузькоколійна залізниця.

Завдяки промисловому і торгівельному «буму» відбулося значне оновлення зовнішнього «обличчя» міста: окрім лікарні, гімназії і крамниць, були збудовані пошта, банк, готель, різноманітні державні установи і контори. На центральній вулиці (Великій Купечеській) виросли нові будинки в стилі «модерн». Вечорами тут запалювали гасові ліхтарі й до пізньої ночі працювали багаті крамниці з різноманітним європейським товаром. Вихідними і святковими днями в «літньому саду» (на місці теперішнього дитячого садочка, що розташований за будівлею «Укртелекому») грав духовий оркестр.

Але бадьора музика не довго звучала над благодійним містом, яке тільки почало розквітати. Разом із лютневими морозами 1917-го року з півночі на Гайсин налетіли революційна хурделиця і громадянська війна, які залишили після себе розруху і людське горе…

Другому своєму відродженню Гайсин зобов’язаний… Генеральному штабу Збройних Сил СРСР. Стратегічно вигідне розташування поряд із західними кордонами примусило воєначальників перетворити місто у важливий оборонно-опорний пункт. За рахунок передислокації сюди десятка військових частин, Гайсин за кількістю населення зріс майже втричі. За його околицею, що проходила нинішньою вулицею Карла Маркса, буквально на очах виросло зовсім нове місто.

А де люди — там і сучасна інфраструктура: запрацювали дизельна електростанція, вузол зв’язку, з’явилося декілька багатоповерхівок — так званих ДОСів, (будинків для сімей офіцерського складу), облаштували міський стадіон, відкрився магазин промислових товарів, запрацювала лазня. Саме у ці, 30-ті роки, відбулося значне розширення освітніх закладів: побудовано три загально-середніх школи, а в найкращих будівлях почали функціонувати фельдшерсько-акушерське училище, будівельний та сільськогосподарсько-бухгалтерський технікуми. На рівному, ніби стіл, великому полі (від теперішнього автовокзалу — до житлового масиву вул. Тімірязєва) було облаштоване літовище, де піднімалися у повітря й приземлялись багатомоторні літаки.

Значно пожвавилося і культурне життя Гайсина. На сцені гарнізонного Будинку офіцерів виступали відомі в країні артисти, показували вистави приїжджі столичні театри. Особливо урочистим було місто, коли приїжджав сам Маршал — Климентій Ворошилов. А кожного вечора в кінотеатрі (навпроти нинішнього скверу Слави) демонструвалися популярні на той час кінострічки. У святковому вбранні по Першотравневій прогулювались пари, а в парку відпочинку тепер уже грав не цивільний, а гарнізонний духовий оркестр.

Слухаючи веселу музику і дивлячись на це свято життя, більшості мешканців здавалося, що ось воно — те світле майбуття, яке обіцяв і подарував їм «батько усіх народів». Прийшло, нарешті, це щастя і на нашу вулицю, у наше провінційне містечко! І мало хто з них міг лише здогадуватись, що в цей час розпалу «загального тріумфу» в сірому двоповерховому бетонному будинку, що громоздився збоку теперішньої Карла Маркса, «кагебісти» катували невинних гайсинчан, вибиваючи із них, непритомних, «чистосердечні» зізнання у «вредительстве и шпионаже».

Але це, як кажуть, уже «сюжет» для інших оповідань. А друге відродження Гайсина, як і перше, не встигнувши розквітнути, знову зів’яло. На наше багатостраждальне місто, тепер уже з другого боку — із заходу, зненацька, непередбачуване навіть самим «товаришем Сталіним», налетіло ще одне лихо — війна!..

Третє відродження, на мій погляд, незважаючи на політичні й економічні негаразди, Гайсин переживає саме зараз. Так, це відродження повинне було розпочатися набагато раніше — ще років із двадцять тому. Але, на жаль (а, може, на щастя), завадила… «горбачовська перестройка». Справа в тому, що наприкінці 80-х років минулого століття там — «угорі», був практично затверджений план розбудови нового міста «Гайсин», чисельність якого мала б досягти 175000 (!) жителів, а його міська мережа включати в себе такі мікрорайони, як Гунча, Кисляк, Кочурів, Мар’янівка і Куна.

Але про цю, майже фантастичну, а тому, мабуть, і нездійсненну сторінку в історії мого рідного міста, я розповім якось іншим разом. А зараз повернімося у його сьогодення…

А що на «вітрині»?

Залишімо на якусь мить у свідомості всі негаразди й спробуймо подивитися на ті зміни, що відбуваються у Гайсині, з точки зору оптиміста, або що позитивне безпристрастний літописець зарахував би для майбутніх поколінь?

По-перше, наслідуючи прислів’я, що зустрічають за вбранням, об’єктивності ради слід відзначити: ХХІ століття Гайсин зустрічає майже по-європейськи. Особливо останнім часом змінився його «парадний фасад». Лише абсолютний песиміст не помітить, що зусиллями місцевої влади зовнішня «вітрина» міста набуває доволі цивілізованого вигляду. Як гриби після дощу, рясно зростають красиві будинки, реконструюють під сучасний стиль колишні єврейські халупи. Нарешті, повстає «із попелу» багатостражальна дев’ятиповерхівка, яка довгі роки була «більмом на оці» й візитною карткою міста з боку обласного центру.

Практично зникла болюча проблема пасажирського перевезення мешканців, і завдяки спритним «маршрутним таксі» тепер можна швидко дістатися в будь-який куточок міста та і за його далекі межі. Облаштований центральний ринок, щоденно — «з ранку до смерканку» працює «малий базарчик», ціла мережа різноманітних «маркетів» і кіосків забезпечують мешканців торгівельним різноманіттям на всі сто відсотків. Облаштовуються деякі вулиці, біля будівель, що належать «новим» господарям, робітники викладають тротуарну плитку. Доводять також до ладу території дитячих садочків, лікарень, впорядковуються меморіальний сквер «Слави», міське кладовище, тощо. Мають сучасний вигляд будівлі «Укртелекому», «Медіколу», банку «Аваль», деяких ресторанів, кав’ярень, крамниць, перукарень. Значно «причепурився» стадіон «Дружба», відремонтовано декілька автобусних зупинок, змінився на краще зовнішній вигляд і будівлі мерії.

І якщо на деякий час «забути» про те, що ми постійно тримаємо «у свідомості» (а це, насамперед, такі болючі проблеми, як жахливий стан більшості міських вулиць, обшарпаний вигляд шкіл, злочинне ставлення деяких керівників підприємств і самих мешканців міста до Собу, відсутність лазні й прального комбінату, хімчистки, «доісторичний» автовокзал, запущений до рівня смітника парк відпочинку ім. Богдана Хмельницького, «вічні» черги в єдиній касі «Ощадбанку»), то, без сумніву, людина, яка була відсутня в Гайсині років із десять, поглянувши на його сучасну «вітрину», місто не впізнає…

«Спочатку було слово…»

До «активу» третього відродження Гайсина об’єктивний літописець зарахував би і таке «дике» ще зовсім у недалекому минулому явище, як сміливий вихід на вулиці й площі із «кухонного підпілля» демократичної думки. Ніби «за щучим велінням» на гайсинський світ з’явились десятки осередків різноманітних партій і суспільних організацій. Кого тільки не побачиш серед тих, хто мітингує, протестує, пікетує! Від підлітків — до сивих ветеранів. І всі на весь голос вимагають зміни влади, деяких держкерівників, підвищення зарплат і пенсій, робочих місць і щедрих пільг.

За сплеском раптової активності неважко здогадатися: у людей на душі наболіло аж занадто! Скориставшись досі невідомою свободою слова, ця сила-силенна «вільнодумців», нарешті, змогла із полегшенням видихнути із себе те, що «накипіло», і хором проскандувати не лише вимоги до чинної влади, але й прізвища кумирів сьогодення. Від прийнятого демократичного адреналіну, відчувши себе франківськими «каменярами», найбільш активно налаштована їх частина, об’єднавшись у невеликий повстанський загін, без оглядки кинулася відстоювати свою «правду-матку» аж у столицю. Слава Богу, що там, на Хрещатику, все обійшлося без кровопролиття. І тільки тому, що основним видом зброї на тих «помаранчевих» барикадах було слово — голосне, відчайдушне.

А через деякий час, вдосталь «настрілявшись» цією зброєю, деяка частина із «повстанців», заспокоївшись від «рукопашного» і випустивши негативну душевну пару, тверезо замислилась: а чого ми, власне, досягли тією перемогою, і що змінилось на позитивне у суспільстві після «помаранчевої» революції? Ті, кого наприкінці 2004 року на майданах України було «багато», однозначної відповіді, на жаль, поки що не знаходять…

Цікаво: а як би оцінив цю революційну «заварушку» наш умовний літописець? Який запис він би зробив у своєму історичному щоденнику? На мій погляд, у цьому «папірусі» було б відзначено, що демократичному сплеску громадянської актвнисті мешканців нашого міста сприяла поява… нової газети «Гайсинський вісник»! Як задиристий підліток, вона пішла «в люди» гордою, незалежною ходою, ламаючи по дорозі пересохлий чагарник бюрократії і стереотипу вічного «підспівування» пресою «вищестоящим» диригентам, щедро сіючи навколо себе здорові зерна народної правди.

Невеличкий колектив «Гайсинського вісника», завдяки високим професійним здібностям кожного журналіста зокрема, зумів усього за три роки існування створити тижневик, який відповідає найсучаснішим зразкам демократичної преси. На його сторінках, як у дзеркалі, правдиво відображаються найбільш болючі й хвилюючі проблеми життя людей. Якось я дав прочитати один із його примірників своїй допитливій сусідці Софії Миколаївні. А вже наступного дня вона мерщій побігла на пошту, щоб передплатити газету на цілий рік. Цей вчинок пояснила словами: «Бо в нашому «віснику» пишеться те, про що я сама постійно думаю». До цього вагомого аргументу, як кажуть, додати більше нічого.

У голови міської ради Олександра Васильовича Цвігуна на робочому столі лежить Біблія. І якби за весь час свого перебування на цій високій і відповідальній посаді він більше нічого помітного не зробив, окрім заснування «Гайсинського вісника», то літописець неодмінно заніс би його ім’я в новітню історичну хроніку третього відродження Гайсина. Бо, напевно, починає мер свій робочий день із того, що відкриває святе Писання на тій сторінці, де сказано: «Спочатку було Слово…»

Не забули, пом’янули…

Де б не носила кореспондентська доля, я завжди з Ним зустрічався: біля Київського вокзалу в «білокамінній», на казахському березі Каспію, серед пальм у скверику чорноморського Поті. У краях близьких і далеких зарубіжних — всюди я бачив Його мудрий погляд. І хоча пам’ятники були відлиті з металу або вибиті з граніту, цей погляд був, як живий, і я чув голос Кобзаря:

… І мене в сім’ї великій,

в сім’ї вольній, новій,

не забудьте пом’янути

незлим тихим словом…

Тепер він прийшов і в мій рідний Гайсин. Такої кількості людей, що зібралися біля школи-інтернату на відкриття погруддя Тарасу Шевченку, я давно в місті не бачив. Це говорило про те, що і старі, й малі прийшли на грандіозне культурне свято не за звичною вказівкою «згори», а добровільно, за покликом душі й серця.

Не знаю, кому особисто спала на думку ця світла ідея (і головне — досягнути її реалізації!) поставити в Гайсині пам’ятник Тарасу, але, на мій погляд, ця людина заслуговує нашої всенародної поваги. Бо це стало справжнім розкішним святом культури, і його треба обов’язково занести в історію Гайсинщини.

Запам’яталось на цьому святі все: і схвильований спів хору районного будинку культури, натхненна сучасна пісня про Україну у виконанні Ігоря Левицького, дзвінкий голос школярки Олени Польової. І море квітів, і щасливі обличчя моїх земляків. Якби тільки (не обов’язкове в наш час) затягування урочистої частини виступами багаточисельних «поважних» гостей, то шевченківське дійство відбулося насправді етапне. У всьому відчувалася вміла режисерська рука досвідченого фахівця таких заходів Миколи Леонідовича Ричкова. Правда, спостерігаючи за цим святом, бентежила думка, яку після останнього акорду Гімну дуже влучно висловив колишній редактор районної газети «Трибуна праці», знавець історії, легенд, походження назв сіл Гайсинщини Леонід Григорович Фарафон: «Тільки б завтра не забули полити калину. А то гай той — шевченківський, може швидко зав’янути»…

… Навесні 2005 року в Києві, на Подолі, освячували заново відбудовану церкву Різдва Христового. В ній півтора століття тому відспівували прах Тараса Григоровича по дорозі із Петербурга до Канева. Вперше після «Майдану» я бачив таке скопище людей: тут був присутній не лише «помаранчевий», а й весь столичний бомонд. І в цей сльотливий березневий день я думав… про свій рідний край. А може, міркувалося, повернувшись «на Вкраїну милу», Тарасова душа завітає і на мою «малу батьківщину». І тепер ця мрія здійснилася! Мої земляки не менш урочисто і душевно, ніж київська влада, не забули пом’янути великого Світоча Розуму України «незлим тихим словом…»

Останні із «могікан»

Завдяки однойменному роману Ф.Купера, більшість із читачів, звичайно, здогадується, про що я поведу мову в своїй наступній замальовці. Як оті останні індіанці, що залишилися на вимирання в американській резервації Стокбридж, живуть серед нас представники групи людей, що поволі зникає, і які, незважаючи на всілякі суспілні негаразди, показують іншим приклад самовідданого служіння Справі, заради якої вони народились на білий світ.

Гайсинчанам завжди таланило на яскраві людські особистості. Ними, як рідкісними природними самородками, пишається вся Україна. Згадаємо лише тих дванадцять богатирів землі нашої — Героїв Радянського Союзу, а також конструктора космічних літаків Василя Івановича Вознюка, поета Василя Стуса, фольклориста Гната Танцюру, художника, академіка Андрія Чебикіна, відомого психотерапевта Афанасія Кобзіна, підприємця і мецената Володимира Панчука та багато інших.

Можливо, якщо Муза не зрадить мені, я напишу колись про кожного із них окремі книжки, а сьогодні я поспішаю сказати декілька добрих слів на адресу тих «могікан», які ще, на щастя, живуть серед нас. Своєю несамовитою працею і щедрим серцем вони, самі того іноді не помічаючи, подібно невтомним ткачикам плетуть історичне мереживо нашої «малої батьківщини».

…Без маленьких зірочок не було б зоряної краси нічного неба. Мудреці кажуть, що їх мерехтіння є відлунням горіння людської душі на землі. І чим ця душа добріша, тим яскравіше те світло. Саме таких зірочок-свічок я спостерігав найбільше над гайсинським небосхилом. Дякуючи долі, мені пощастило зустрітися і розмовляти з такими «могіканами», бачити на власні очі їх «у роботі» й навіть часто-густо бути присутнім при чародійстві спалаху їх данківських сердець. Кожного із них, незважаючи на вік, вид занять, належність до віросповідання, об’єднує одна загальна риса — пристрасть! Пристрасть до справи — це внутрішнє горіння душі. А без неї, як відомо, людина не горить, а тліє. Свічка від диму ніколи не запалає, а лише — від вогню!

…Хто не знає в місті, та й на всьому Поділлі, Григорія Степановича Подчоса? Це, на мій погляд, — Людина із великої літери! Коли минулим літом я вперше з ним познайомився, поговорив і головне, побачив «у справі», то прийшов до висновку, що мені пощастило зустріти справжній людський самородок.

Навіть на щедрій українській землі їх знаходять нечасто. Яскраве душевне горіння, постійна жага до активного суспільного життя, помножені на щедрість, та ще й «розуму палата»! Ці рідкісні в наш час професійні, духовно-моральні й високопатріотичні якості роблять його знаковою постаттю на Гайсинщині. За свою чесну, самовіддану працю і активну діяльність на благо України, Григорій Степанович неодноразово нагороджувався чисельними орденами і медалями, високими урядовими відзнаками. Але, як відверто він зізнавався мені, найдорожчою нагородою — вінцем недарма прожитого життя, Г.С. Подчос вважає присвоєння йому звання «Почесний громадянин Гайсинського району». Для довідки «літописцю» відмітимо, що це Посвідчення йому вручили під першим порядковим номером!

… Згадую київський жовтень 2004 року. Вщент заповнений Національний Палац «Україна». На головній сцені нашої співучої держави проходить звітний концерт художньої самодіяльності Вінниччини. Серед кращих колективів тут представлений і народний хор гайсинського будинку культури! Від гордості, що виступають мої земляки — сльози радості в очах. Яку ж треба було подолати тернисту і довгу дорогу відчайдушним аматорам, щоб піднятися на самісінький український Парнас! А скільки затратити сил і часу, виявити терпіння і наполегливості керівнику цього колективу Михайлові Дмитровичу Горошку, щоб навчити, об’єднати і надихнути людей на цей, по суті, творчий подвиг!

Зачарований співом земляків, я, вдивляючись у натхненне обличчя керівника хору, по-доброму заздрив таланту гайсинського «Авдієвського», якому Бог дав рідкісний на землі дар — пізнання таємниць Музики! Й лише дивуєшся: чому М.Д. Горошко, який здійснив творчий подвиг в ім’я прославлення Гайсинщини, багато років є головним диригентом різноманітних свят, музичні твори якого публікуються в республіканських виданнях, до цих пір не представлений до присвоєння йому звання «Заслужений працівник культури»?

Як я вже відзначав на початку цього нарису, основною «тягловою» силою першого відродження Гайсинщини протягом минулого століття були люди сміливі, з підприємницькою жилкою і несамовито працьовиті. Серед них значний прошарок складали купці. В залежності від «розмаху» торгівельного обігу, їм присвоювали різні фахові категорії — гільдії. Найбільш високу (першу) мав той із них, хто не лише досягав найкращих показників у торгівлі, але й (що особливо цінилось у міському суспільстві) активно займався благодійними справами — облаштовував місто, допомагав у будівництві лікарень, шкіл, виділяв кошти для бідних і хворих.

І якби сьогодні міська влада запровадила присвоєння таких «гільдій» для підприємців нинішнього «малого бізнесу», то, без сумніву, це почесне звання (причому — першої категорії!) було б присвоєно Анатолію Іллічу Гуку. Ось кому по праву належить «золоте» правило людського призначення: «Кожен повинен робити те, що вміє!»

Ще якихось років із п’ятнадцять тому було б важко навіть уявити, що звичайна «рядова радянська» людина могла за короткий час так яскраво розкрити свій природний хист, як це зробив Анатолій Гук. Треба, мабуть, народитися із таким божевільним талантом підприємця. Немає в місті мешканця, який би не був обдарований ним привітною усмішкою і душевною порадою, не відчув за скрутних обставин його практичної і безкорисливої допомоги.

Зустрічаючись із «Іллічем», я завжди дивуюсь: скільки ж у нього щедрості в серці, вміння фінансово «викрутитись», щоб нікому, ні в чому не відмовити! Належно сплачуючи податки державі, він якимось чином ще примудряється допомагати багаточисельним і різноманітним фондам, рідній СЗШ №3, ветеранам війни і праці, інвалідам і малозабезпеченим. Ось чому я назвав би Анатолія ілліча Гука одним, але таким багатозначним словом — «Добродій». І це йому, мабудь, присвячені рядочки в всесвітньо відомій поемі «Витязь у тигровій шкурі», яку ще в ХІІ сторіччі написав грузинський поет і філософ Шота Руставелі: «Что ты спрятал — то пропало, а что отдал — то твое!..»

…А може я помиляюся, думаючи, що подібних «могікан» із кожним роком на Гайсинщині стає все менше й менше? Роздуми на цю тематику переконали мене, що вони… не зникають із нашого буття, ніби оті останні індіанці, що залишилися в американській резервації. І — слава Богу…

«Герої нашого часу»

Безумовно, що в третє (сподіваюся, не в останнє) відродження Гайсина внесли і продовжують вносити вагомі доробки й інші відомі в місті та за його околицями яскраві особистості. У сучасному жорстокому віці відвертого прагматизму, вони відрізняються від більшості високими професійно-фаховими здібностями, несамовитою працездатністю, безкористям, дитячою відкритістю сердець. Іноді цих людей називають «не від світу сього», забуваючи про мудре прислів’я, що світ наш часто-густо тримається на… диваках. А я сміливо назвав би їх ще — «Героями нашого часу».

До найбільш яскравих представників гайсинського «загону диваків» я, на свій суб’єктивний погляд, приписав би, наприклад, надійних «гвардійців» робітничого класу: колишнього головного інженера швейної фабрики Аркадія Львовича Бурштейна, бондаря консервного комбінату Євгена Івановича Гаврилюка, начальника зміни спиртзаводу Сергія Антоновича Шмагельського. Кожен із цих «пролетаріїв» вартий занесення в місцеву «книгу Гіннеса» за те, що вірою і правдою пропрацювали на своїх підприємствах майже по півстоліттю! Оце так трудоголіки!

Часто буває, що заради свого природного менталітету ми іноді соромимось похвалити людину при житті, а робимо це тоді, коли, перепрошую, серед нас її вже немає. Ось чому я набираюся сміливості порушити таку хибну традицію і покваплюся висловити те, що думаю про тих, кого зустрів і побачив «при ділі» на своїй гайсинській дорозі життя. А зустрівши — запам’ятав назавжди.

Пригадуючи ці щасливі миттєвості, я завжди комплексую від убогості творчих здібностей, щоб наділити своїх «героїв» не лише достойними епітетами, а головне, — відкрити їх духовну красу. Тому заздалегідь вибачаюсь, що, взявши на себе сміливість намалювати з них реалістичні портрети, які світяться відблиском рідкісних діамантів, я чогось у них не вгледів, не оцінив сповна.

Хто і якою такою гранню «божого дару» запам’ятався мені? Назву лише декілька прізвищ, бо не назвавши їх, я ніби согрішу, і каратися за це буду до останнього подиху. Низько схиляю голову перед світлою пам’яттю, на жаль, уже покійної «лікаря-Айболита» Катериною Дяченко, а також — перед совістю і гордістю Гайсинщини: улюбленицею дітвори Лілією Болтянською, лікарем-чудодійником Валерієм Полонським, «професором» журналістики Леонідом Фарафоном, «ангелом-охоронцем» історії краю Володимиром Стрижаловим, спадкоємницею поетичного дару Лесі Українки, вчителькою-«відмінницею» Іриною Косенко, «головним диригентом» навчального процесу «фабрики музичних зірок» Вікторією Муляр, багаторічним незмінним «лідером» фізкультурного життя Миколою Тимошенком, та чарівними жінками — «енциклопедисткою» української мови Тамарою Грамарчук і журналісткою «від Бога» Ларисою Балан.

Залишили в моєму серці помітний, добрий слід зустрічі з іншими гайсинськими «героями нашого часу»: яскравими представниками трудового селянства фермером Костянтином Дударем, головою Гранівської сільради Миколою Бенєм, «прорабом» газифікації Мар’янівки і возведення в селі найгарнішої в Україні церкви Дмитром Панчуком, службовцями нової сучасної формації Валерієм Добрим і Сергієм Семирунчиком, надійними «гвардійцями» державної справи Галиною Бакай і Миколою Ричковим, основоположником місцевого народного театру, режисером Миколою Пекарем, талановитим самодіяльним композитором Михайлом Дорцом, майстром з художнього кування металевих виробів Сергієм Ларкіним, водіями «до мозку кісток» Дмитром Самарухою, Петром Дикуном та багатьма іншими не менш цікавими й неординарними особистостями.

Подібно надійним двигунам, вони роками, десятиліттями працюють безперебійно, на роботі ніколи не дивляться на годинник, і заради справи, коли захворіють, не беруть лікарняного, не мають звички писати заяв на надання їм відпусток за сімейними обставинами. А скільки таких героїв у нашому місті, яких я ще не знаю, не мав нагоди зустрітися!

… Щоразу, коли проходжу вздовж районної Дошки Пошани, яка обладнана поряд із райдержадміністрацією, то помічаю, що, крім портретів тих, кого я згадав у цьому нарисі, на ній постійно з’являються нові обличчя. Це безмежно радує мене і дає сили для натхнення. Бо нема для письменника більш відповідального завдання, ніж відшукати у людській масі справжніх самородків, і, наскільки вистачить творчих здібностей, скласти про них Пісню, достойну їх слави…

Післямова

«Пробігшись» цим нарисом по останньому сторіччю рідного краю, я зупинявся лише на найбільш знакових його історичних сторінках. Знайомившись із їх змістом, із людьми, які творять цю історію, я зробив висновок, що не все у нас так уже й погано. Адже багато чого, як відомо, пізнається у порівнянні.

<P class=MsoPlainText style="MARGIN: 0cm 0cm 0pt; TEXT-INDENT: 35.45pt; TEXT-
Категория: Книга | Добавил: serbor1 (17.03.2008)
Просмотров: 1113 | Рейтинг: 5.0/2 |
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск
Друзья сайта
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Roman Pek © 2017Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz