«Що маємо —

не зберігаємо…»

— Журюся я над річкою…

Біжить вона, шумить,

А в мене бідне серденько

І мліє, і болить...

Із народної пісні

З чого починаеться Вітчизна?

Моя перша проба «творчого пера» відбулася ще в шкільні роки. Для атестаційної оцінки ми, дев’ятикласники, писали твір. Крім обов’язкових програмних тем по книжкам класиків минулого і «живих», радянських, нам була запропонована і вільна: «За що ми любимо свою Вітчизну?»

Коли в класі запанувала робоча тиша, у роздумах про що писати: чи про гірку долю народу в поезії Тараса Шевченко, або про світле колгоспне життя в п’єсах Олександра Корнійчука, я дивився у вікно. Із радіодинаміка, що висів на стовпі біля прохідної спиртзаводу, доносилась монотонна пісня казахського акина. Про що вона? Кажуть, що звичайно він співає про те, що бачить і чує у своєму безкрайньому рідному степу. Ця думка і наштовхнула мене на вільну тему залікового твору.

Що я бачив тоді у відкритому шкільному вікні, що чув, що відчувало моє серце? Поверх старих акацій, через Плехановську вулицю з другого поверху я бачив....Річку. Вона була свіжа і чиста, як травневий ранок. Вона посміхалася мені сонячними відблисками, ласкаво шепотіла ніжним дзюркотом стрімких струмків, веселим пташиним галасом в вербних косах, що схилилися до самої води. Від неї сюди, у клас, доносився дурмящий аромат скошеної трави. Її чарівна краса викликала в моєму юнацькому серці хвилююче почуття безмежної, світлої і чистої любові.

Тоді, пятдесят років тому, всеоб’ємне і розпливчате поняття «Вітчизна» не мало для мене яскраво вираженої конкретної риси. І лише одна тоненька струнка слабеньким дрібіжанням підспудно відзивалась десь у душі, одна жива ниточка зв’язувала мене з цим чарівним, святим, як ім’я Матері, словом. І цю струнку-ниточку я завжди бачив, чув і відчував, коли доля дарувала мені щасливу мить побачитись з нею, доторкнутися долонями до її прохолодної і чистої води, удихнути на повні груди її свіже повітря.

Так, набагато раніше популярної у свій час пісні «З чого починаеться Вітчизна?», я складав свою Пісню про кохання до Вітчизни, що починалася за широким шкільним вікном у річечки за назвою «Сіб».

Річка мого дитинства

«Головним «діючим обличчям» будь-якого пейзажу — будь-то твір самої Природи чи живописця, часто буває річка. Вона одухотворяє людину, манить до себе поетів, закоханих, тварин і птахів. У кожного із них вона по-своєму красива, рідна й улюблена. Саме таким для мене і, упевнений для всіх гайсинчан, є Сіб.

По якій би дорозі, крім східної, ми б не пішли до Гайсина — обов’язково зустрінемося із Собом, ніжно обіймаючим місто з трьох сторін. Петляючи вужом від низьких і крутих берегів, то широко розливаючись, то шумно звужаючись, завжди повноводний приток Південного Бугу на всьому шестидесятикілометровому шляху освіжає своєю радістю десятки неселених пунктів.

Мої найперші, а значить і самі яскраві спогади про дитинство зв’язані з Річкою. У будь-яку пору вона манить до себе таємничистю, вчить сміливості, молодецтву, мужності. Я люблю її чисті студені води, коли, роздув ряску, можна припасти губами до її дзеркальної гладі і вдосталь втомити спрагу; кряжисті верби з довгими звисаючими, як дівочі коси, гілками до води; небагатолюдне господнє Водохрещення; широку весняну повінь, коли величезні білі крижини, наповзаючи одна на іншу, зносять старий деревяный міст біля м’ясокомбінату.

У темних вирах ріки скидаються пудові коропи, на пісчаних перекатах б’є кленич, під звисаючими вербними гілками ліниво сторожать здобич ненаситні щуки. На примітивну саморобну вудку з ліщини жадібно клюють на гнойового черв’яка пузаті карасі, а на хліб — срібляста плітка. А скільки в ній верховодки і піскарів! Ці дрібні чисельні рибки часто бувають нашими першими річковими трофеями, що доставлють не тільки рибацьку радість, але і значно збагачують убогий харчовий раціон.

Тихо сидячи під вербою і зірко стежачи за поплавцями, вирізаними з кори акації, я прикриваю долонею очі від перших променів сонця. У прибережних непролазних кущах закохано заливаеться соловей, в густих очеретяних левадних зарослях монотонно скрипить деркач, голосно кличе заблудлу дружку дикий селезень, низько над водою проноситься іссиня яскравий пискливий «риболов»...

По прокладеним людьми зеленим росистим стежкам ще затемно безшумно підходять до неї старі рибалки, а по ранках біжать до піщаних берегів гучні зграйки дітвори.

Ріка-чудесниця, ріка-годувальниця! До її берегів можна підійти в будь-якому місці, наповнити відра чистою водою, після трудового жаркого дня — кинутися прямо головою з земляного трампліна в прозоро-прохолодну гладь, блажено розкинутися на пахучій левадній траві.

А наприкінці кожного червня, по давній шкільній традиції, якось по-особливому чинно підходять до Собу наші випускники (у ті роки не було Вічних вогнів. Прим. автора). Вони поспішають ще до світанку, перед далекою дорогою в Життя, урочисто поклястися один одному в дружбі і вірності. Поклястися у своїй любові до Вітчизни, яка починається отут, на березі Річки їх щасливого дитинства.»

Зіпсоване побачення

Перечитавши якось цей піввіку тому написаний твір, я відчув двояке почуття. З одного боку — у ньому проглядалося наївне юнацьке розуміння любові до усього навколишнього. З іншого — воно зайвий раз підтверджувало аксіому: найперше почуття є, як правило, і самим незабутнім. От чому, коли я чув це співуче слово «Сіб», мені завжди здавалося, що усі негайно повертаються і пильно дивляться на мене, як би здогадуючись, що я день і ніч тільки і думаю про свою Річку, що я живу і дихаю нею, мучуся, хворію, страждаю, казнюсь. І якщо замінити ці слова тільки на одне, саме вірне і єдине, то стане і їм, і мені ясно: я її люблю!

З цим піднесено-поетичним почуттям, із хвилюючим холодком під серцем, я нетерпляче поспішив після довгої розлуки на побачення зі своєю коханою. І отут моя висока романтична поезія душі зненацька наштовхнулася на сіру прозу, а точніше — на найжорстокішу реальність нашого повсякденного життя: мене, банально кажучи, просто не підпустили до Річки.

Уявіть собі ситуацію: повертається через якийсь час людина до рідного дому, а він кимсь обнесений нездоланним парканом, на хвіртці висить комірний замок, а замість радісних голосів зустрічаючих ви чуєте гавкіт злющих собак! Де б я не спробував у межах міста ( крім мостових проїздів) від Белендіївки до Мар’янівської гори, вільно підійти до ріки, на моєму шляху вставали подібні перепони: забори, хвіртки, гордовиті охоронці, неговіркі хазяїни приватного сектора, люті собаки.

Здивування і розгубленість незабаром перемінилися закономірним гнівом: чому, хто і по якому праву мене, рівноправного мешканця міста, — не підпускає до Річки? Вона що: стала вже приватною власністю, приміром, спиртзаводу, чи громадянина, що має свій будинок на лівому її березі?

Я розумію, що надворі, як кажуть, не ті зараз часи. Прийнято чимало законів, у т.ч. і про оренду і приватизацію землі. Але в жодному Державному Акті про її приватизацію не говориться про те, що разом з відведеною ділянкою власникам цього документа автоматично переходить право на самовільне захоплення прилягаючих загальнодержавних надбань: лісів, рік, озер тощо. А низка Законів Республіки про природовикористання та екологічну безпеку і охорону навколишнього середовища взагалі аж до кримінальної відповідальності забороняють кому б то не було захаращувати чи перекривати підходи і під’їзди, а так само наближати господарські й інші будівлі ближче трьох метрів до водяних артерій та лісових масивів!

У нашому ж місті про вимоги цих Законів чи ніхто не знає, або свідомо їх порушує. Візьмемо приміром, двокілометрову ділянку Собу від «вінницького» моста до залізничного. Ще за моєї пам’яті тут можна було не тільки підійти, але і під’їхати до річки в десятках місцях. По здавна протоптаних стежинах дітвора бігла до неї купатися, жінки несли кошики з білизною, щоб після прання його сполоснути в проточній воді, городники — набрати повні відра для поливу огірків, помідор і капусти, рибалки — на побачення з першим клюванням.

Провуличками, що ведуть до ріки, під’їжджали на підводах возії, щоб напоїти коней. Наші далекоглядні предки залишали ці під’їзди до води і на всякий, як говориться, пожежний випадок.

Сьогодні ж ці численні стежини між будинками, і навіть провулочки ( «на камінцях» або у колишнього хлібзаводу) суцільно закриті бетонними і дерев’яними парканами, воротами і хвіртками на замках. Подібна самовольщина по загальній блокаді річки спостерігається практично по всій її течії.

В результаті річка Сіб, як об’єкт загальнодержавного надбання, виявилась на сьогодні в межах міста практично «приватизованою», наглухо забарикадованою від людей, що живуть не у її берегів, позбавивши їхнього законного права щодня бачитися з нею, відпочивати на зеленому лужку, хлюпатися в прохолодній воді.

Наявність високих парканів, залізних воріт і хвірток, суворих сторожів і злющих собак навели на думку, що там, за ними, діється щось недобре, про що не повинні знати або бачити люди. З цим тривожним почуттям я незабаром зважився на повторну спробу побачитись з Річкою мого дитинства.

Тільки цього разу не з «парадного», як говориться, під’їзду, а з «чорного» ходу ...

Хто винуватий?

Якщо моя невдала спроба зустрітися з Річкою з її «парадного» під’їзду викликала в душі здивування і гнів, то захід з «чорного ходу» — дійсний шок. За частоколом парканів, воріт і хвірток колись чиста, свіжа і грайлива загальнолюдська улюблениця усього за піввіку ( що для історії -мить) стала переді мною по-варварськи згвалтованою, перетвореною в брудну стічну міську канаву.

Абсолютна більшість її «приватизаторів» без страху, серед, як говориться, білого дня, без найменшого каяття патріотичної совісті знущаються з бідолажным Собом, по-хуліганськи плюючи смердючими м’ясномолочними й алкогольними відходами в його колись кришталево-чисті очі. Впритул, а на деяких ділянках улазячи навіть «обома ногами» у Річку, заводики, комбінати і чисельні приватники висмоктують з неї останні життєдайні соки. І тут же, як самі недбайливі хазяї, — викидають в річку усю свою «виробничу» погань.

Іссиня-коричнева й інша дурнопахнуща рідина безперешкодно, майже цілодобово викидається з чисельних труб, що виходять до річки з-під високих виробничих огорож, випливає з-під заборів приватного сектора, де тримають корів, свиней і кіз. По її кольору і запаху неважко здогадатися, що вона попередньо не зустрічала на своєму шляху будь-яку сантехнічну обробку.

Осторонь від загазованої Плехановської вулиці, по якій день і ніч, як під час війни, колонами йдуть важкі «фури» із усієї Європи, мов би сховавшись від очей людських, розташувався ще один хижий ворог річки: так називана «Перекачка». Цей об’єкт, по здоровому глузді, повинен бути своєрідним «ангелом-охоронцем» Собу, його захисником від лиха, що виходить з каналізаційних труб міста. Але, чи то від зношеності устаткування, чи то ще по якимось іншим причинам, але я сам був свідком, як міські відходи вільно летіли з-під цього «ангела» по росистій леваді, між кучерявим чагарником. Мутно-отрутна рідина, залишаючи за собою безжиттєвий для рослинності слід, безперешкодно вливалась по пробитій роками канаві. Обманута риба, кидаючись на таку «принаду», через мить переверталася білим черевом догори.

Нижче цього «екологічного» бастіону, де, здавалося б, повинна була спостерігатися стерильно-чиста зелена зона, розноситься вічне зловоньє і зайти туди можна лише, попередньо екіпірувавшись засобами хімічного захисту. Ідучи від цієї небезпечної для здоров’я людей і ріки ділянки, так і хотілося розставити щити з намальованими черепами і помітними далеко написами: «Обережно, смертельно!»

Повну монополію на державну власність — Річку, установив у «радянські часи» і цукровий завод. Він не тільки самовільно пив-труїв її, перегороджував гатками, в десятках метрів виривав великі відстійники. Перегороджена греблею ріка позбавлялася природнього стоку: вода розливалася по великих левадах (через відсутність лісу — цими своєрідними легенями міста), зацвітала, заболочуючи крихітні зелені зони для відпочинку, сприяючи заростанию їх «агресивним» очеретом.

Зараз цей, колись процвітаючий на Поділлі цукровий завод, практично вмер від приватизаційної політики т.зв. правителів України, він представляє не меншу небезпеку для Ріки, чим раніше. Роками велика заводська територія, цегляно-залізне та інше виробниче дрантя день і ніч омиваєтся рясными дощами. Не зустрічаючи на своєму шляху найменших перешкод, вони несуть свою небезпечну ін’єкцію знов-таки в нашу многострадалицю. «Домокловим мечем» висять над нею і запущені відстійники. Ніким недоглянуті, вони від своєї старості (адже вириті були ще в роки післявоєнних п’ятирічок!) можуть у будь-який час прорватися і наробити чимало лиха не тільки Собу, але і розташованим нижче по його течії чисельним селам.

...От уже більше десяти років незалежна Україна намагається вступити в цивілізований Європейський союз. Але парламент у Страсбурзі поставив перед нами ряд умов, без повного виконання яких ми цього права не зможемо одержати. І уявіть собі, що в першій п’ятірці ( після демократичного законодавства й економічних (ринкових) відносин тощо) стоїть умова: потрібно вирішити проблему екології! Наведемо ми належний порядок у цьому запущеному роками господарстві — значить відкриють нам хвіртку в жадану Європу. А не справимося — жити нам, як і раніше, на далеких її задвірках...

Мудре прислів’я говорить: «Не бійся ворога: він може лише вбити. Не бійся друга: він може тільки зрадити. А більше всього бійся байдужого: він здатний і на те, і на інше!» Байдужість! Воно щільною шторкою закриває очі тим, хто з обов’язку служби зобов’язаний стежити за тим, щоб дотримувався цивілізований порядок на міських вулицях, окраїнах, водоймах. Щоб відгородити мешканців від задушливого «специфічного» запаху, що виходить від м’ясокомбінату і закинутих спиртзаводських кагатів. Дати людям спокійно спати і хоча б по ночах рятуватися від гуркоту багатотоннних європейських та інших автодальнобійників.

Байдужість! Вона, як іржа, усе більше і більше роз’їдає наші душі і серця, позбавляючи їх жалю до Природи. І найстрашніше в цьому те, що, спостерігаючи як по-варварськи відносяться до неї влада, батьки і старші, цією бацилою заражаються і діти — майбутні хазяї України. Вони вже не бачать ( і не розуміють!) нічого крамольного в тім, щоб безкарно кинути в ріку скляну пляшку чи зламати вербичку, що схилилася над водою.

І вчомусь, можливо, прав мер міста О.В.Цвігун, коли на питання небайдужого до місцевих проблем Миколи Січкаря: «Так хто ж винен в агонії Собу?», зі сторінок «Гайсинського вісника» прямо і чітко відповів: «Ми!»

До лаконічної відповіді шановного Олександра Васильовича я б тільки додав: «І наша загальна байдужість». Це вона — першопричина всіх екологічних лих, найлютіший ворог матінки-природи, нездоланний шлагбаум на дорозі в цивілізований світ…

Що робити?

Як світ стара істина: щоб щось зробити значне — потрібне уміння. А уміння здобувається під час навчання. У кого ж нам навчитися справитися з лихом, що насуває? Адже від хворої Річки, як від крихітного злоякісного вузлика, згодом може розростися екологічна пухлина по всьому місту, району, Поділлю.

Так уже розпорядилася історія, що в недалекому минулому столітті Гайсин і його Річка пережили подвійну німецьку «навалу»: окупацію фашистської Німеччини і соціалістичне співробітництво при будівництві газопроводу «Дружба». Зараз ФРН відіграє значну роль у Європейському союзі і служить для інших країн континенту зразком у рішенні складних екологічних проблем. У них, німців, не гріх і нам повчитися як треба відноситися до Природи, до її охорони і заощадження.

Один з перших таких уроків вони дали гайсинчанам ще в роки окупації. Серед розклеєних на людних місцях міста перших «наказів» нової владі, що грозили розстрілом за приховування комуністів і євреїв, був і такий, у якому повідомлялося, що саме суворе покарання очікує і «зловмисників». До них, зокрема, могли бути зараховані і ті, хто отруює воду в річці Сіб і його притоках, а також захламляє берега, левади, заплави.

Цілком природньо, що директора, приміром, м’ясокомбінату, цукрового чи спиртового заводів, не захотіли б бути прилічені до «зловмисників» і пильно слідкували за тим, щоб який-небудь водій не заїхав випадково в річку, а робітник не кинув у неї брудну ганчірку. От чому ми, хлопчиська, сміливо пили тоді із Соба воду, а жінки полоскали в ньому білизну.

Пригадується в цьому зв’язку кілька фактів з німецького «екологічного» виховання. На пісчаному степку, що при виході Громадянської вулиці на Плехановську зібрані всі старі, молоді і малі. На широкій лавці лежить сусідка тітка Фрося. Задерши на жінці похилого віку спідницю і накинувши на м’яке місце мокрий мішок, десятник Васька відтягає «шкідниці» десять шомполів. За яку провину перед новою владою терпить вона таку ганьбу? А за те, що напередодні, під покривом вечірніх сумірок хтось побачив ( і доніс!), як вона несла уздовж спиртзаводского забору убік річки відро сміття ... Чоловік, син і навіть онук тітки Фросі були заядлими рибалками, а, виходить, і курцями. Після цього «уроку» кожен з них до кінця свого життя брав на риболовлю дві пусті консервні банки: одну для хробаків, іншу — для ... недокурків.

Кілька разів у день уздовж берегів Собу від парового млина і до сахзаводу проїжджав на коні річковий доглядач. Від його хльосткої нагайки діставалося багатьом: недбайливим хазяям, з-під заборів яких щось брудне протікало в ріку; і навіть тим, хто після купання забував на березі обривок газети чи недоїдки, рвав з корінням траву.

Приведемо більш «маштабний» приклад з «Уроків німецької» на цікавлячу нас тему. Відомий публіцист-еколог М.Павлов у статті «Тайни Вервольфа» («МК» в Україні», №39, 2003 р.), розповідаючи про те, як будували бункер для польової ставки Гітлера під Вінницею, пише: «Каналізаційні води проходили біологічне очищення на двох спеціальних установках і тільки після цього скидалися в Буг».

Ось чому, коли бачиш, як з численних іржавих труб безперешкодно летить у Річку дурнопахнуча рідина, тече з-під заборів приватників коров’яча і свина, вибачите, моча, скидається по берегах сміття не відрами, а самоскидами; крихітні зелені левадні зони відпочинку загаджуються сотнями домашніх гусаків, качок і козами; людські стежини і під’їзди до річки закриваються на залізні ворота і хвіртки, то думаєш: а яку би міру покарання заслужили б її нинішні «приватизатори» від окупаційного «голови міської управи»? Скільки років в’язниці, ударів шомполами чи нагайок вони одержали б? Чи може були б піддані ще більш болісній екзекуції, яку придумав нинішній Президент Франції Жак Ширак. Коли він був мером Парижу, то щодня, під час ранкової пробіжки змушував власників підприємств, розташованих уздовж Сени, випити склянку рідини, що виливається з труб підвідомчих їм заводиків і фабрик...

Чимало предметних уроків далекоглядного відношення до навколишнього середовища дали в недавньому минулому німці, що стали через 30 років нам уже не ворогами, а співтоваришами по соціалістичному «сотрудничеству». В часності, при прокладці газопроводу «Дружба» їм «дістався» наш гайсинський край. Справедливості заради треба сказати, що за час перебування на нашій землі вони цього разу залишили про себе хорошу пам’ять: дотепер деякі будинки, дороги, споруди, ставки гайсинчани так і називають — «німецькі». Кожен зданий ними «під ключ» об’єкт до дрібних деталів передбачав довгострокову і надійну екологічну безпеку.

Воістину революційним по відновленню і титанічним по праці був їхній внесок у будівництво значної частини саночистної системи міста. Але багато з того, що було ними залишине нам у спадщину, тринькається по безлаберности, не піддержується на необхідному технічному рівні, пущене само по собі і вспоминається лише в тих випадках, коли вже «грім загримить». А щоб після грому не хреститися, варто було б щодня пам’ятати про головну тезу «Уроків німецької» по темі збереження навколишнього середовища: не допускати його забруднення! З цього приводу в нас, українців, є і своє гарне прислів’я: «Чисто не там, де прибирають, а там — де не смітять!» Але про нього, на великий жаль, у Гайсині нечасто згадують...

Два береги порятунку Річки...

Тепер, коли ми згадали, якою наша улюблена Річка була в «молодості», знайшли основних винуватців її тортування, усвідомили, що без рідного Струмочка Україні не поплисти по широкій європейській Річці і що ще на пам’яті «Уроки німецької» в області екологічного навчання, залишається тільки на межі можливості патріотичних почуттів сильно захотіти хоча б що-небудь зробити для спасіння Собу.

Тільки глуха, сліпа і черства серцем людина не чує, не бачить і не розуміє про що «реве та стогне Сіб нещасний», як по ночах, скриплячи сухими гілками старих верб беззвучно він плаче над своєю гіркою долею. Хто відгородить його від «загарбників» і убереже для майбутніх нащадків?

Ось де нам, гайсинчанам, не обійтися без допомоги адміністрації району, мерії, різних держслужбовців, активістів Партії зелених, працівників екологічних, природознавчих, санепідеологічних і правоохоронних органів і служб — тих, хто в першу чергу «з обов’язку служби» поставлений суспільством бути на варті загальнодержавних надбань. Деякі з них, щоправда, будуть намагатися завалити найважливішу справу горезвісною демагогією про відсутність у бюджеті по цій статті грошей.

— Нема на це в нас коштів!, — відповів в Києві мені, виходячи з нового «євроофісу» і сідаючи в дорогу іномарку, лідер українських «зелених» пан Віталій Кононов, коли я попросив його надати Гайсину реальну допомогу в рішенні деяких проблем, у часності, у водопостачанні, очищенні забрудненої річки. Пан Кононов, мабуть, зараз гірко шкодує, що відмахнувся тоді від настирливого провінційного прохача. А прислухався б, та у відповідь хоча б що-небудь практично зробив — от би і назбирав з гайсинского «електорату» необхідні для проходження в параламент партійні відсотки!

А грошей-то, добродії, для цієї справи практично і не потрібно! «Екологічний» ларчик у нинішній час відкривається, як у казці, дуже просто: береться в руки Закон, уважно читаеться-вивчається як тими, хто повинен стежити за його неухильним виконанням, так і тими, хто зобов’язаний його неухильно виконувати. І все! Як раніше говорили: «Крок вліво, крок вправо…» Тільки тоді порушників наздоганяла куля, діставала нагайка або сталевий шомпол, то зараз... Прошу у читача пробачення, що трішки відступив від злободенного «порядку дня»...

Отож, якби невелика ініціативна група громадськості по захисту Собу з’єднала свою активність з колосальними владними організаційними можливостями держчиновників, а спеціальна Сесія міської Ради ще б прийняла в цьому напрямку розгорнуту «Постанову», то, напевно уздовж Річки можна було б спорудити дві рятівні для неї довговічні дамби. Правда, при одній обов’язковій умові: один «берег» викласти і закріпити законодавчим «будматеріалом», а інший — виконавчим. Річок адже, як відомо, без берегів не буває. А ми з вами, як співається у тій пісні, «два берега у одной реки...»

Настає чергове спекотне, щось часте в останні роки в нашому краї, майже африканське літо. Знемагаючи від духоти, поспішають дорослі і діти до річкової прохолоди. Але на їхньому шляху як завжди стоять неприступно високі паркани, ворота-хвіртки, стражники, собаки. А якщо комусь і вдається пробитися до рідної Річки, до крихітних зелених «плацдармів», то там їх чекає одне розчарування: рятівний оазис в дійсності виявляється лише миражем...

І як тут не згадати про ще одну людську мудрість: «Що маємо — не зберігаємо, а згубимо — плачимо!..»

Післямова

Якщо після читання цьої сумної, вистраданої серцем моєї Пісні про рідну Річку в когось з дорогих земляків хоча б злегка затремтить душевна струнка і виникне нетерпляче бажання негайно побачитись з нею, значить я щиро, як перед Богом, ісповідався перед матінкою-Природою. Адже саме їй усі ми зобов’язані своїм народженням на Землі, по якій тоненькою життєдайною жилкою поки ще бьеться-пульсує беззахисна річечка Сіб.

Дуже хочеться вірити, що в нас вистачить здорового глузду зберегти для нащадків чарівну радість спілкування з нею ...

Гайсин — Київ, 2003 р.