Пролог

На головному Майдані України півмільйона людей цими днями не лише присутні або просто спостерігають, а й активно беруть участь у небаченому на цій багатостраждальній землі демократичному повстанні під назвою «помаранчева революція».

На майдані

коло церкви

революція іде!

— Хай чабан, —

усі гукнули, —

за отамана іде!..

(Павло Тичина, «На майдані...»)

І такий «отаман» знайшовся. Він одягнув на шию жовтогарячий шарф і, від імені простого народу, сказав:

— Я іду в Президенти!

На сцені, яка підвищувалась над площею Незалежності, він стояв із свічкою в руках і закликав людей іти проти «зрадницької влади». «Золотий голос» України Олександр Пономарьов натхненно співав Гімн, у такт якого, ніби святу Молитву, повторяла, зачарована цим дійством, багатотисячна маса людей.

Від усієї цієї морально-психологічної «магії» у багатьох блищали очі від сліз, і в цю воістину історичну мить більшість із них відчували себе каменярами «Скали Влади».

«Лупайте сю Скалу!

Нехай ні жар, ні холод

Не спинять вас,

Бо ви — Каменярі!»

(Іван Франко, «Каменярі»)

Каменярі

Серед сотень плакатів, лозунгів, транспарантів та інших наочних засобів агітації, які, здавалось би, пливли по людському морю, я несподівано побачив до болю знайоме слово: на жовтому шматку тканини чорними великими буквами був напис «ГАЙСИН». Пройти до своїх земляків крізь частокіл людей, які стояли щільною стіною, в той засніжений вечір я просто фізично не зміг.

Зізнаюся, було непросто «вирахувати» гайсинчан і зустрітися з ними віч-на-віч. Лише наступного дня, блукаючи серед розкиданих по центру столиці чисельних «наметових містечок», я нарешті побачив великий транспарант «ВІННИЧЧИНА», під яким стояли дві миловидні дівчини й тримали в руках білий прапор із гербом Гайсина. Під розкосим і в’їдливим холодно-листопадовим дощем, Оксана й Альона, як безстрашні Жанни д’Арки, розмахували своїм знаменом й до самозабуття скандували: «Разом нас багато!»

Хто ж вони, ці сміливці? Хто їх підштовхнув і що примусило йти на штурм, до цих пір, здавалось би, неприступної владної «скали», на такий громадянський подвиг, від якого сильніше, ніж від карпатського землетрусу, здригнулася українська, а, значить, і моя — гайсинська земля?

...Намети різних модифікацій — від одномісних до просторих армійських, ніби боячись, що їх зірве міліцейський смерч, щільно притиснулись один до одного, «вросли» залізними кільцями у добротний хрещатівський асфальт.

Чоловік Альони — Володимир Грабовський, з бейджиком на куртці «Охорона», провів мене через кілька «КПП» до нашого «шалашу». Серед людей, які покотом спали в одежі, у кутку, праворуч від входу в намет і розташувався гайсинський загін добровольців, де я і присів на товстий шматок білого поролону.

По сірому тенті барабанили великі краплі дощу, але в наметі було порівняно тепло. І йшло воно від якогось досі небаченого мною опалювального агрегату із нержавіючої сталі. Говорили тихо, щоб не розбудити тих, хто відпочивав, й, очевидно, ще й тому, щоб чути, про що говорять із головної трибуни, розташованої всього в якихось ста п’ятдесяти метрах звідси.

Я й не помітив, як у намет безшумно ввійшли й сіли поряд із нами ще кілька чоловік. І всі — гайсинчани! І всі — молоді! Й одразу спало на думку: у «помаранчевої революції» — молоде обличчя! А відомо ж, що молодим завжди хочеться «старий світ зруйнувати, а потім...» побудувати щось своє, індивідуально нове. Можливо, саме це пристрасне бажання, підхоплене помаранчевим вітром, і занесло їх із провінційного Гайсина на вируючий Хрещатик.

— Невже і в тихому Гайсині щось закипіло «через край»? — поставив я своє перше запитання Сашку Орловському.

І був приємно здивований, що у відповідь він процитував рядочки з мого колишнього вірша «Ностальгія»:

— Кому-то кажется, что Гайсин

был вечно тихим городком,

и никогда над быстрым Собом

не дули ветры с холодком…

— Це — по-перше, продовжив Олександр. — А, по-друге, Ви ж знаєте, що в тихому болоті, як правило, завжди чорти водяться...

— І хто ж вони?

— Всіх не перерахувати. Але місто їх знає. Щоправда, вивести на чисту воду хоч би одного, практично неможливо. Чому? Тому, що всі вони давно й міцно пов’язані між собою одним ланцюгом, якір від якого лежить ось тут, у Києві, на Печерських пагорбах...

За міцним брезентом армійського намету вирував Майдан. До нас із потужних динаміків долітав спокійний і впевнений у своїй правоті голос Ющенка:

— З нами мій народ, Україна і сам Бог!

— Я і мої товариші, — продовжив свій наболілий на душі монолог Олександр Орловський, — впевнені, й з допомогою Віктора Андрійовича ми нарешті відпиляємо цей проіржавлений ланцюг від намертво лежачої в рутині влади, як одразу спливуть на людську поверхню імена не лише тих, хто пихато сидить на «гілці влади», але й тих невідомих сьогодні «чортів», які насправді й правлять нишком Гайсином, перетворивши ще недавно розквітле робоче місто в тихе безправне болото...

— А я би додав, — твердо сказав молодий хлопець в промоклій армійській плащ-накидці, — коли Ющенко стане нашим Президентом, то всі чиновники, в тому числі й гайсинські, злетять зі своїх насиджених місць, як ворони, які бачать кота.

Це порівняння Сергія Васильченка — колишнього прапорщика, який позбувся служби в армії не по своїй, мабудь, добрій волі, співрозмовники сприйняли схвально. З усього відчувалося, що всі ці молоді «революціонери» чітко бачать свою кінцеву мету: рішуче спиляти суху, а, значить, ту, яка своє віджила, «гілку» панівної чиновницької еліти...

У нашу тиху, але жваву розмову про те, що не все, виявляється, благополучно в гайсинському «королівстві» підключилися й інші співрозмовники — Анатолій Євич, Віталій Кристофович, Ігор Попенко, Олександр Бугаєв. Вони наперебій, як давно наболіле на душі, наводили чисельні приклади свавілля та панібратства чиновників, які вчепилися в цю «гілку», про їх зростання з нечесним бізнесом, про безкарне попирання прав і свобод простих громадян, «прихватизацію» багатьох гайсинських підприємств і розпад виробництва, задушення сільських господарств, байдужість до тих чесних і працьовитих людей, які через кучмівську «розбудову» по суті були викинуті на вулицю, де панує одне — базарне право: «У кого влада й гроші — той і пан!»

В очах моїх молодих земляків під час нашої розмови яскравим оранжевим вогнем горіло жагуче бажання — цієї ж миті вивести на чисту воду всіх, хто винний у їхньому теперішньому злиденному житті, й влаштувати світовий праведний суд, в тому ж числі й тим, хто намертво засів у тихих і затишних кабінетах гайсинської влади...

— Напишіть про це свавілля, — від імені тих, хто сидів у вінницькому спільному наметі, попросив мене Саша Орловський. — Ми Вам ще й не таке можемо розповісти — на цілий детектив вистачить...

— По-перше, дорогі мої хлопці, — відверто зізнався їм, — я ніколи детективів не писав. Для кримінальних справ є суд. По-друге, потрібно ще знайти таких чесних і сміливих редакторів, які наважаться опублікувати все розказане вами. А, по-третє, я за своє довге життя також щиро вірив у кумирів свого часу, тому лише побажаю, щоб вас супроводжував успіх, а ви не обманулися у своїх сподіваннях.

Сидячи в колі своїх молодих земляків у центрі Києва на холодному асфальті Хрещатика, й слухаючи заклики сміливо й рішуче йти у «бій», які доносились у армійський намет від чисельних ораторів, я з тривогою в серці подумав: невже ці життєво недосвідчені чисті душі знову, як їхні батьки й діди у свій час, будуть безсовісно обмануті новими кумирами, яких на їх долю «викинула» «помаранчева революція»?

Воістину — «не сотвори собі кумира»...

Війна — війною...

—Так, війна — війною, а їсти хочеться завжди! — перервав нашу розмову Віталій Руденко. Командний тон такої пропозиції підказав мені, колишній військовій людині, що у саме цей чоловік очолює гайсинський повстанський загін. І, виявилося, що це дійсно так.

Разом із невеликою групою «помаранчевих» Віталій Миколайович прибув на Хрещатик одразу після 26 листопада. Його, як і потрібно в бойовому загоні, всі беззаперечно слухаються. Тут же, в наметі він віддав чіткі й короткі розпорядження:

— Анатолій — на Банківську, в оточення адміністрації президента, Ігор — на Грушевського, в команду з блокування Будинку уряду, а Володя — на охорону «наметового містечка». А ти, Сергію, — в харчоблок. Будеш допомагати нашим «матінкам-сестричкам»...

Поряд, біля виходу з намету, під брезентовим навісом, був накритий, застелений білою скатертиною, обідній стіл. На пластикових тарілках розкладені харчі, нарізані сало, ковбаса, сир, білий і чорний хліб, печиво, бублики. Відкриті літрові банки з різними овочевими салатами, огірками, помідорами... Варення, соки, мінералка... На тарілочках — також пакетики розчинної кави, чай, цукор і навіть розкладені шматочки лимона. Все — по-хазяйськи акуратно, як на заздалегідь підготовленому пікніку. Під столом — чорні поліетиленові пакети для сміття.

Господарюють на «хрещатківській» кухні дві молодиці. Одну з них із теплотою й повагою в голосі представляє командир:

— Це — наша «мама»-Катя. Без неї ми тут були б «небоєздатні»...

Миловидна жінка прикриває обличчя пуховою хусткою. З усього відчувається, що від застуди вона ледве тримається на ногах, але зі свого «бойового» посту не йде. Засоромившись похвали Віталія Миколайовича, молодиця перш за все подала мені величезний бутерброд, якого мені не з’їсти і за весь день, налила у порцелянову з квіточками чашку гарячої кави і поклала переді мною на стіл тарілку з цілою гіркою млинців із яблучним повидлом.

Від цього розкішного, запропонованого мені щиросердною жінкою обіду, як кажуть, «під ложечкою засмоктало», і не лише від апетиту, що з’явився, а, здається, більше від, давно забутої в столиці гайсинської щедрості, душевної ностальгії.

— Їжте, а потім будемо балакати. Смачного! — щиро сказала Катя.

Цю добровільну «мамочку» вважають старожилкою у вінницькому таборі. Під невпинним ні вдень, ні вночі то дощем, то мокрим снігом, підперезавши поперек вовняною хусткою, і взувши зручні армійські черевики, вона ось уже другий тиждень несе свою материнську вахту в справжніх польових умовах. Катерина Школьникова якимось чином умудряється, майже не спавши, не лише годувати групи людей, які змінюються, як на конвеєрі, але й слідкувати за тим, щоб, висловлюючись армійською мовою, «вживання їжі» проходило з дотриманням елементарних гігієнічних умов. І завдяки такому уважному «маминому» нагляду жоден активний «штик» за цей час не звертався до медпункту за пігулкою фталазолу.

На Каті Школьниковій і її помічниці Вілорі Мелай поверх курток — білі фартушки.

— Чому ви тут, жіночки, а не в теплих гайсинських оселях?

— Жаль хлопців і дівчат. Вони ж за правду встали.

— А про що мрієте?

— Скупатися, — якось тихо й сором’язливо зізналася Вілора.

— А я, — відверто й щиро відповіла Катя, — щоб якомога швидше закінчилася оця колотнеча. Та повернутися в рідне своє село Михайлівку, попарити ноги, напитися чаю з малиною.

Помовчавши, якось замріяно й з душевним одкровенням, додала:

— А наступного дня, помитою і спокійною, зайти в нашу синьооку церкву, помолитися... Може, Бог почує наші молитви. Я і тут, на Хрещатику, ночами молюся. Звідси, з Києва, кажуть, до Всевишнього ближче...

Ранок від вечора мудріший...

Зігрівшись від щедрого Катиного частування, я на «перекурі» розговорився з керівником гайсинського «десанту» на революційний Хрещатик Віталієм Руденком.

— Скажіть, Віталію Миколайовичу, тільки відверто: два тижні — це ж не один-два рази перекусити нашвидкоруч. Та й молодих на свіжому повітрі стільки днів треба чимось годувати. Звідкіля, як кажуть, «дрівця»?

— Відповім, як на духу: ми ж спочатку не припускали, що так надовго затримаємось на Хрещатику. Ось і відправили в рідні краї «SOS!». Але й без цього сигналу з Гайсина вже на другий-третій день нам почали привозити продукти. Особливо щедро йшла така допомога з рембази, компресорної станції, медичного училища, із центрального ринку, хлібозаводу. Всіх і не перерахувати...

Лапаті сніжинки за хвилину-другу обліпили непокриту голову мого співрозмовника в білу волохату шапку. Не зважаючи на це, Віталій збуджено продовжував:

— Деякі передачі були просто від невідомих людей. І все це оперативно привозили сюди, на Хрещатик, рейсові водії з АТП, добровольці. Та й наш, спочатку невеликий загін, згодом збільшився у багато разів. Так що не лише в продовольчих чи речових ресурсах, але в людських, що особливо важливо, ми не відчуваємо нестачі.

— Тепер мені зрозуміло, звідкіля «дрівця».

— Так, «дрівець» для цього всенародного вогнища на українській землі багато накопичилось, — спокійно і впевнено сказав молодий командир одного із передових загонів «помаранчевої революції» і міцно на прощання потиснув мені руку. Через це рукостискання я зрозумів, що справу свою він доведе до кінця.

Чим я міг їм — молодим і сміливим, допомогти? Може, колись і їхні нащадки будуть пишатися своїми батьками, які сльотливої осені 2004-го, залишивши теплі гайсинські оселі, ось так безоглядно кинулись добувати волю для рідної неньки-України.

Епілог

...Закінчую писати останні рядки свого, здається, «найсміливішого» за всю журналістську роботу, ідейно-політичного репортажу. Репортажу з місця подій, з Києва — про те, що за останні дні побачив, почув і відчув, знаходячись у самому жерлі революції — на Майдані, де я зустрівся із земляками-повстанцями.

За вікнами — глуха груднева ніч. У просвіті між висотними будинками з вікон своєї київської квартири я бачу, як беззвучно злітають різнокольорові букети феєрверків, а під яскравим променем прожектора біля ніг скульптурної Матері-України тріпотить оранжеве полотнище з іменем кумира сьогоднішніх подій.

Там, на Майдані Незалежності, полум’яним вогнищем горять серця людей, які повірили в силу правди і свого світлого майбутнього. Очевидно, зараз і в моєму рідному Гайсині світяться синім неоном сотні вікон, за якими багато людей спостерігають за столичним феєрверком. Інші, можливо, називають його політичним шоу, а деяким усе, що відбувається на екранах телевізорів, а, значить, і в повсякденному житті, — абсолютно байдуже...

Залишімо усіх їх на ніч наодинці із своїми особистими переконаннями і думками. Залишімо до ранку...

Адже недарма в народі кажуть: «Ранок від вечора мудріший...»

Київ. Листопад-грудень 2004 р.